МІСТО МІЖ ДАТАМИ І СЕНСАМИ
Від радянських міфів — до української правди. Харків вчиться святкувати свої дні по-справжньому.

Спершу День Харкова відзначали восени. Але згодом, під впливом «побєдобєсія», його перенесли на 23 серпня — дату офіційного визволення міста від нацистських загарбників. Хоча ветерани, які воювали тут, наголошували: 30 серпня на околицях бої ще тривали.

Я колись брав інтерв’ю в доньки маршала Конєва Наталії. Вона підтвердила ці свідчення: розповіла, як батько вів її малу за руку зруйнованим Харковом і згадував, що вночі 23 серпня Сталін зателефонував і запитав: «Харків визволено?» Конєву нічого не залишалося, як відрапортувати, що місто вільне, хоч бої тривали. Сам він тоді був генералом армії, а маршалом став пізніше. Висота, де стояв його командний пункт, і досі носить назву «Висота маршала Конєва».

До війни День міста виглядав як гучні концерти на майдані Свободи з переважно російськими зірками. А зранку площа була вкрита сміттям — по щиколотки з пивних банок та пачок чіпсів.Cвято Держави у цьому смітті тонуло. Тоді День міста й День Незалежності аж ніяк не були єдиним святом.

Тепер усе інакше. Бо Харків — це Україна. І не просто Україна, а місто, яке стало символом незламності на самому порозі війни. Тут вийшов перший український журнал, тут працював батько українського націоналізму Микола Міхновський, тут Юрій Шерех-Шевельов відкрив для світу давність і самобутність української мови.

Добре, що сьогодні ми чуємо правильні слова. Та головне — наповнити ці дні справжнім українським змістом.

Леонід Логвиненко