МОВА МАЄ АТАКУВАТИ

Сьогодні ми не маємо говорити мовою жертви, ми повинні говорити мовою реконкісти, тобто тією, що атакує, відвойовує та завойовує свої позиції. Саме цій темі був присвячений мій виступ на першій панелі форуму «Українська – мова сильних», який відбувся до Дня української писемності та мови і був організований Міністерством культури та стратегічних комунікацій.

Однак іноді ми забуваємо про історичну тяглість нашої ідентичності. Перша офіційне використання нашої мови відбулось на монетах Володимира Великого, і він зробив це з простих міркувань – це був політичний маніфест. Не грецькою і не латиною – тогочасними мовами Європи. Мабуть, тоді грамотні візантійці запитали «А чого не по городському?» 😅 До речі, принагідно хочу нагадати, зокрема, щодо «копійки» та «шагу». Бо «копійка» – це клеймо кремля, яке глибоко увійшло в нашу історію століттями тому і досі тримає нас у несвідомості, адже ми продовжуємо ним користуватися.

Росія активно бореться з українською мовою понад два століття, застосовуючи різні методи. Намагаючись знищити українську інтелігенцію, пригнічуючи мову у містах та, звісно ж, забороняючи її. Бо мова – це те, що відрізняє нас від інших народів і держав. Тому вона завжди була під прицілом Москви, Російської імперії, Радянського Союзу та, звісно, Росії.

Такі заходи мають велику цінність, оскільки протягом нашої історії ми неодноразово говорили про заборону нашої мови та русифікацію українського суспільства. Ми постійно балансували між гордістю за те, що говоримо українською, і усвідомленням того, що наша мова стала жертвою цих процесів.

І що важливо підкреслити, погоджуюсь із думкою Віце-прем’єр-міністерки з питань гуманітарної політики України – Міністеркою культури України Tetyana Berezhna: сьогодні, на відміну від минулих історичних періодів, ми маємо велику розкіш – вільно говорити, думати, писати, творити та цінувати нашу рідну українську мову. У історичному контексті, на жаль, навіть ті, хто віддавав своє життя за те, щоб українська мова жила, не мали змоги почути її в побутовому житті. І це велика відповідальність для нас сьогодні.

Безумовно, ця відповідальність – це велика цінність, але водночас і біль. Бо, попри всі зусилля, ми ще не досягли максимального використання нашої мови в побуті. Ми не реалізуємо її потенціал повністю. Є ще багато роботи, щоб українська мова стала популярною серед українців.

Сьогодні, вже вдруге, мушу підкреслити важливе: російська мова була частиною нашого життя не тільки через русифікацію, а й через те, що її штучно робили «популярною» серед української молоді. Ми маємо працювати разом, щоб українська мова стала популярною не через примус, а через усвідомлення.

Усвідомлення того, що наша мова не є жертвою, вона є силою, що визначає нас, українців – бути ними. Ми повинні закарбувати в собі розуміння, що мова – це наша ідентичність, а не просто засіб комунікації.

Олександр Алфьоров