Почнімо з речі, яку чомусь постійно забувають у світовій історії: не існує жодної гарантії безпеки, кращої, ніж власна сильна армія.
Усі «папірці», дипломатичні формули, «довгострокові зобов’язання» — це добре лише доти, доки вони збігаються з інтересами великих гравців. Коли інтереси змінюються — зникають і гарантії.
Ми це проходили.
Будапештський меморандум — яскравий тому доказ. Підписаний, гарантований, урочисто проголошений. І що?
Коли Росія напала у 2014, а потім розпочала повномасштабне вторгнення у 2022 — єдиним, хто рятував Україну, була українська армія.
Тому будь-яка пропозиція, яка передбачає скорочення армії, — це не про мир. Це про капітуляцію.
Це про те, щоб залишити країну беззахисною перед реваншистською державою, яка вже неодноразово довела що її не стримують жодні домовленості.
Тут також абсолютно доречно звучать слова президента Азербайджану Ільґама Алієва, який прямо заявив:
жодна країна не повинна поступатися територіями, бо такі поступки не приносять миру — вони лише провокують нову агресію.
Нападник розуміє лише силу.
Коли ти віддаєш частину території — ти не зберігаєш мир, ти відкриваєш двері до наступної війни.
На цьому тлі всі ці «плани», де нам пропонують скоротити армію, обмежити союзницькі зв’язки, відмовитися від зброї чи територій, виглядають не як дипломатія, а як спроба красиво оформити чужі інтереси за наш рахунок.
І тут варто сказати окремо: жоден план, жодна «ініціатива», жодна дорожня карта миру не можуть розроблятися без офіційних представників України.
Мир не буває «для нас» без нас. Коли за стіл саджають усіх, окрім країни, яка веде війну за власне виживання — це не переговори, це спроба вирішити її долю за закритими дверима.
Назвати це «компромісом» може тільки той, хто або нічого не розуміє в природі російської агресії, або свідомо ігнорує реальність.
І тепер про головне- про армію. Проблема в тому, що одна людина, поставлена на чолі армії, може паралізувати її ефективність, якщо збирає навколо себе не професіоналів, а лояльних виконавців.
Україні потрібне повне оновлення командування, де рішення ухвалюють не за принципом «зручності», а за принципом результату.
І це означає повернення в ГШ тих командирів, які довели свою ефективність на фронті — навіть якщо вони комусь політично, медійно чи особисто незручні.
І саме над цим треба працювати найбільше:
оновлення командування, побудова сильної команди, призначення реальних професіоналів — навіть якщо вони не подобаються, навіть якщо ставлять «незручні» питання.
Бо врешті-решт:
— армія дає гарантії,
— території не продаються,
— а перемогу забезпечує не один лідер, а команда, здатна працювати разом заради спільної мети.
Богдан Кротевич