БУДАПЕШТСЬКИЙ МЕМОРАНДУМ: ЯК «ГАРАНТІЇ» НЕ СПРАЦЮВАЛИ

31 рік тому, 5 грудня 1994 року, в Будапешті представники України, США, Великої Британії та Росії підписали так званий Будапештський меморандум – угоду, що супроводжувала приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Цей документ мав стати гарантією безпеки, але перетворився на символ кризи міжнародної безпекової системи.

Після розпаду СРСР Україна успадкувала третій за розміром ядерний арсенал у світі – кілька тисяч ядерних боєзарядів і сотні міжконтинентальних балістичних ракет. Проте під тиском міжнародної спільноти, зокрема США й РФ, та поширеності уявлень про відсутність реальних безпекових загроз країна взяла курс на здобуття без’ядерного статусу.

Сам Будапештський меморандум став наслідком цілої серії договорів і перемовин, зокрема Лісабонського протоколу, який закріпив зобов’язання України в найкоротший можливий термін приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як держава-учасник, що не володіє ядерною зброєю, та негайно розпочати необхідні для цього дії.

Формально підписанти меморандуму «підтвердили зобов’язання» поважати незалежність, територіальну цілісність і суверенітет України, утримуватися від економічного й військового тиску на неї, а в разі загрози – проводити консультації. Тож на практиці в документі були відсутні будь-які реальні гарантії безпеки й жодні механізми їхнього застосування.

Перше порушення угоди фактично відбулося вже в 2003 році, коли Україна зіткнулася з російським тиском під час конфлікту щодо острова Тузла. Проте повна фіктивність меморандуму стала очевидною після початку агресії Росії проти України у 2014 році – росіяни цілком проігнорували «підтвердженні зобов’язання».

Річниця Будапештського меморандуму – це нагадування не лише про те, чим Україна пожертвувала для приєднання до міжнародної безпекової системи, але й урок, що міжнародні гарантії не можуть ґрунтуватися на «запевненнях». Вони мають бути реальними й мати прописані механізми застосування.

УІНП