Поточний огляд ситуації навколо нашої держави фіксує характерний для 2026 року зсув: війна для України залишається екзистенційною реальністю, тоді як для партнерів вона дедалі частіше входить у фазу політичного й стратегічного перегляду. Це створює одночасно нові можливості й нові ризики.

Перший чіткий тренд – фрагментація західної архітектури безпеки. Обговорення у межах Всесвітнього економічного форуму та паралельні дискусії про "коаліцію охочих" поза рамками США і НАТО свідчать не про відмову від України, а про спробу Європи застрахуватися від непередбачуваності американської політики після повернення до влади Дональд Трамп. Для Києва це означає необхідність діяти тонше: не втягуватися в трансатлантичні суперечності, але водночас максимально інтегруватися в європейські безпекові формати, які можуть стати автономнішими.

Другий тренд – військова стабільність без стратегічного перелому. Інтенсивність бойових дій, масоване застосування авіації, КАБів і дронів з боку рф свідчать, що Москва не має ресурсу для швидкого прориву, але зберігає здатність до виснаження. Для України це означає, що 2026 рік залишається роком оборонної витривалості, де критичною стає не лише кількість західної допомоги, а її ритмічність, передбачуваність і прив’язка до реальних потреб фронту.

Третій тренд – енергетика як поле стратегічного шантажу. Рішення уряду щодо розширення імпорту електроенергії з ЄС і посилення внутрішніх перетоків із заходу на схід є реактивними, але необхідними. Російські удари по енергосистемі в зимовий період – це не військова, а терористична логіка, спрямована на деморалізацію суспільства та тиск на західних партнерів через гуманітарний фактор.

Четвертий тренд – зміна характеру міжнародної підтримки. Фінансова пропозиція Єврокомісії з чітким поділом коштів між бюджетом і військовими потребами, а також чергові пакети допомоги від Польщі й Італії свідчать: підтримка зберігається, але стає більш прагматичною і контрольованою. Україна дедалі більше сприймається не лише як жертва агресії, а як суб’єкт, від ефективності якого залежить готовність партнерів інвестувати далі.

П’ятий виклик – інформаційно-політичний шум у регіоні. Сигнали з Білорусі, Болгарії, Молдови та навіть Данії демонструють загальну нестабільність периферії Європи. Для України це означає конкуренцію криз: увага Заходу розпорошується, і утримання української теми у фокусі потребує постійної дипломатичної й комунікаційної роботи.

У підсумку, ключовий виклик для України у 2026 році – утримати стратегічну суб’єктність. Не лише воювати й виживати, а й залишатися необхідною ланкою європейської безпеки, не дозволяючи партнерам звести війну до "керованого конфлікту на периферії". Саме від цього залежить, чи буде майбутній мир результатом сили та витримки України, а не компромісом за її рахунок.

Віктор Ягун