Ситуація з нафтопроводом “Дружба” у лютому 2026-го – це не технічний інцидент і не локальний енергетичний спір
Чому це виглядає "фанатично"? Бо тут сходяться три фактори. Перший – економічний: довгострокові контракти на Urals і різниця в ціні. Другий – технологічний: інерція НПЗ, які роками оптимізувалися під російську сировину. Третій – політичний: для Віктора Орбана антисанкційна риторика стала інструментом внутрішньої мобілізації й торгу з Брюсселем. У сумі це створює ситуацію, де енергетична логіка підмінюється політичною.
Чи може транзит бути точкою тиску на Україну? Теоретично – так. Практично – тільки якщо Київ виглядатиме стороною "шантажу". Наша позиція має бути протилежною: Україна не ремонтує інфраструктуру під російський ресурс під час війни і не підставляє людей під удари. Ключ – діяти в правовій і безпековій рамці ЄС. Єврокомісія вже озвучувала аргумент про наявність 90-денних резервів у країнах-імпортерах: це означає, що мова не про гуманітарну кризу, а про політичний торг.
Практичний важіль Києва – не "перекрити назавжди", а перевести дискусію у чітку логіку умов. Перше: безпека ремонтних робіт – жодних робіт під обстрілами або без гарантій захисту. Друге: компенсації, страхування і міжнародні гарантії за ризики. Третє: синхронізація з європейською політикою відмови від російської нафти – щоб не створювати нові довгострокові залежності. Четверте: зустрічні політичні умови – якщо Будапешт блокує українські рішення в ЄС чи НАТО, він не може одночасно вимагати від Києва енергетичних поступок.
У стратегічному вимірі "Дружба-2026" – це тест для Європи. Чи готова вона реально відмовитися від російської енергетичної голки, чи знову спробує купити короткий комфорт ціною довгої залежності. Для України ж це ще один фронт тієї ж війни: енергетичний, дипломатичний, інформаційний. І тут важливо діяти холодно й юридично, без емоцій – але без ілюзій. Москва торгує не нафтою. Москва торгує впливом.
Віктор Ягун

