Четверті роковини повномасштабного вторгнення Україна зустрічає не як "об’єкт співчуття", а як держава, яка вистояла, зберегла суб’єктність і перетворила війну на технологічну дисципліну. Це важливо зафіксувати саме зараз, коли Москва одночасно грає у дві партії: на фронті пробує тиснути локальними штурмами, а в тилу та на зовнішньому контурі запускає хвилі страху, зневіри й "втоми Заходу".

Реальна картина інша: лютий став першим за довгий час місяцем, коли окупант втрачає більше територій, ніж здобуває, а втрати противника перевищують його спроможність поповнення. За даними, що звучать у публічному полі, лише за період з 01.01 по 19.02.2026 року втрати РФ убитими і пораненими перевищили обсяги рекрутингу; паралельно з кінця січня Сили оборони відновили контроль над більш як 400 км² та низкою населених пунктів. На оперативному рівні це означає просту річ: ворога можна і треба "перемелювати" темпом, точністю уражень, управлінням даними та доменною синхронізацією – і ми це робимо. Ураження пунктів управління, ремонтних баз, складів, техніки на ТОТ — це не "окремі новини", а ланцюг системної деградації спроможностей противника.

Міжнародний контур також не про "втому", а про консолідацію і перехід до жорсткіших інструментів. Санкційні пакети, удари по нафтово-енергетичному сектору, "тіньовому флоту", обмеження для російських дипломатичних місій, кредитні й фінансові рішення на підтримку України – все це зводиться до одного: позбавити РФ ресурсу на довгу війну і не дозволити їй купувати час. Окремо показовий сигнал – дискусії в ЄС щодо механізмів зупинки російських танкерів і вилучення нафти. Це якраз той рівень, на якому Москва найбільше боїться втратити "сіру" логістику й гроші. Паралельно НАТО і європейські столиці прямо артикулюють: поразка України була б стратегічним крахом для демократичного світу. Це не риторика "для галочки", це пояснення власним суспільствам, чому підтримка України – це інвестиція у безпеку Європи.

Тепер про головне: які ІПсО Москва просуває на цьому тлі і чого вона добивається.

ІПсО-індикатор №1: "ядерна страшилка" – фейки про нібито готовність Британії/Франції передати Україні ядерну зброю з псевдотехнічними "деталями".
Мета – легалізувати шантаж, зірвати підтримку партнерів, створити привід для ескалаційних погроз і "обґрунтувати" будь-які подальші дії Кремля.
Контрдiя проста: тримати фактологічну лінію, посилатися на офіційні спростування союзників і не заходити у нав’язану гру "обговорення деталей боєголовок".

ІПсО-індикатор №2: "Україна-терорист" – заяви Путіна про нібито загрозу підриву газопроводів у Чорному морі. Це підготовка інформаційного ґрунту під провокацію або дипломатичний тиск на партнерів, щоб переключити відповідальність з агресора на жертву. Тут важливо: будь-яка подібна теза в російському виконанні – це або димова завіса під їхні власні дії, або спроба посварити союзників через енергетику.

ІПсО-індикатор №3: "переговорний дедлайн" – спроби прив’язати кінець війни до символічних дат і продати це як "Україну зливають". Насправді ж сама Москва демонструє безкомпромісність і буксує в переговорах, бо її ціль – не мир, а пауза для перегрупування і торг за санкції та ресурси.

ІПсО-індикатор №4: "розлам тил-фронт" – розкручування теми мобілізації, бронювання, справедливості. Це дуже чутлива зона, і росіяни будуть бити саме тут: посварити суспільство з армією, поліцією, силами безпеки підірвати довіру до рішень і звести розмову до взаємних звинувачень.

Висновок має бути прагматичним. Україна тримається не "на емоціях", а на системі: армія, дані, технології, стійкість енергетики, міжнародні коаліції, санкційний тиск. Росія, навпаки, тримається на брехні, страху і спробах підмінити реальність "картинкою" – від ядерних фейків до навішування ярлика "тероризму". Тому ключ до 2026 року – не дати ворогу зламати внутрішню єдність і не дозволити йому купити час через переговорні ілюзії. Ми маємо робити своє: бити точніше, бачити більше, думати швидше – і водночас жорстко фіксувати, де реальність, а де ІПсО.

Віктор Ягун