Ми увійшли у фазу війни, яку у військово-стратегічній теорії називають затяжним конфліктом на виснаження з двома паралельними контурами.
Перший контур – фронт. Там росія намагається купувати метри української землі ціною непропорційних людських і технічних втрат, розраховуючи на демографічну інерцію та авторитарну мобілізаційну модель. Україна ж діє інакше: злам темпу противника через глибоко ешелоновану оборону, технологічну перевагу, точкові удари по критичних вузлах логістики, виробництва і командування. Це не війна красивих проривів – це війна системного руйнування потенціалу ворога.
Другий контур – тил. Кремль масштабуватиме терор, диверсії та інформаційні операції, бо це дешевше і швидше дає політичний ефект. Вербування через Telegram, "подвійні вибухи", атаки на енергетику, кампанії страху з ядерним шантажем – це елементи однієї стратегії. Її мета не військова перемога, а психологічна: посіяти недовіру до держави, втомити суспільство, посварити союзників, нав’язати Україні сценарій "поганого миру".
Найближчі місяці, ймовірно, принесуть спроби рф тиснути по всій лінії фронту без вирішальних проривів, хвилі гібридних атак у містах і нові раунди радіаційного та ядерного шантажу для впливу на Захід. Це не ознака сили росії, а ознака її стратегічного глухого кута. Коли не виходить перемогти армію – б’ють по суспільству.
Мій рецепт простий і складний водночас: дисципліна безпеки в тилу, нуль толерантності до"легких підробітків" від анонімів, підтримка сил оборони, холодна голова щодо інформаційних вкидів. Особливо тих, що грають на страху перед "ядерною катастрофою" чи "зрадою союзників". Саме на емоціях будуються операції впливу.
Це не коротка дистанція. Це марафон державної стійкості. Україна вже довела, що здатна воювати сучасно, мислити стратегічно і вчитися швидше за ворога. Наше завдання – зберегти єдність, темп реформ і підтримку армії, бо у війнах на виснаження перемагає не той, хто голосніше кричить, а той, хто довше тримає систему.
Україна наразі її тримає, хочу вірити що так буде і надалі…
Віктор Ягун