Сигнали зі США після ударів Сил оборони України по району Новоросійська треба читати холодно і професійно, без зайвих емоцій і нав’язаних Кремлем інтерпретацій. У коаліційних війнах завжди працює механізм de-confliction — союзники уточнюють ризики для глобальних ринків, судноплавства чи власних інвестицій, щоб не допустити побічних ефектів (дружнього вогню), які можуть підірвати саму коаліцію. Так було під час війни у Перській затоці, так діяло НАТО під час кампанії на Балканах, так працює і сьогодні у форматах координації партнерів навколо України, включно з рішеннями Контактної групи з оборони України. Це не заборона Україні воювати і не "зрада", а нормальна практика стратегічного партнерства, коли політичні та економічні ризики узгоджуються паралельно з військовими рішеннями.

Новоросійськ — ключовий вузол російської військової логістики та експорту, пов’язаний з енергетичною інфраструктурою і міжнародними контрактами, зокрема через мережі на кшталт "Каспійського трубопровідного консорціуму". Будь-який удар у цьому районі може мати не лише військовий ефект, а й вплив на світові ціни, екологію або страхування перевезень. Тому консультації партнерів — це питання відповідальності, а не політичного тиску. Україна веде війну за виживання і б’є по законних військових цілях відповідно до принципів distinction і proportionality (відмінність і пропорційність) міжнародного гуманітарного права, але одночасно координує ризики з союзниками, щоб Кремль не міг використовувати чужі активи як щит і не створював штучні кризи на глобальних ринках.

ІПсО ворога тут стандартні і легко читаються: масові Telegram-вкиди про "Вашингтон примусив Київ", цитування маргінальних політиків як "позиції США", синхронні меседжі про "розкол союзників" і "Захід боїться Росії". Такі патерни неодноразово фіксували аналітики EUvsDisinfo та Institute for the Study of War. Реальність інша: союзники уточнюють правила взаємодії, щоб зберегти єдність санкцій, постачання зброї і політичну підтримку. Ненормально інше — що РФ системно б’є по цивільній інфраструктурі, іноземному бізнесу і логістиці в Україні, намагаючись створити глобальні економічні ризики і перекласти відповідальність на жертву агресії.

Українська стратегія ударів визначається військовою доцільністю і міжнародним правом, а дипломатичні сигнали лише коригують форму комунікації і управління ризиками, не змінюючи суті: агресор має втрачати спроможності до війни. Мир приходить через силу і ясність, а координація з союзниками — це не слабкість, а ознака держави, яка воює не лише за себе, а за безпеку Європи і всього трансатлантичного простору. Це той аргумент, який ми маємо чітко пояснювати щоб інформаційний шум Кремля не підміняв стратегічну реальність.

Віктор Ягун