Це мало б бути сатирою, але 3 січня 2026 року світ прокинувся в реальності, де сатиру вже не відрізнити від офіційної політики США. Трамп — той самий «миротворець», який роками продавав людям просту казку про “сильного лідера” і “швидкі угоди”, — відкрив рік ударами по Венесуелі. Вибухи в Каракасі. Паніка. Дим. Відключення. І зверху — театральне: «Мадуро захоплено і вивезено». Якесь нове прочитання міжнародного права: не суд, а вивіз. Не доказ, а заява. Не процедура, а силовий перформанс.

Терміново дайте йому Нобеля миру. А краще дві премії — одну за «мир» у Венесуелі, другу авансом за «мир» в Україні. Бо якщо слово “мир” тепер означає бомбардування столиці суверенної держави, то ми просто живемо в іншому словнику: там “переговори” — це ультиматуми, “гарантії” — це шантаж, а “право” — це те, що заважає до моменту, коли його треба згадати проти ворога.

Ось що потрібно розуміти: це не “випадковий інцидент” і не “регіональна операція” — це демонстрація нового стандарту. Світ десятиліттями будував систему, де навіть найсильніші роблять вигляд, що поважають процедури. Трамп розбив це об стіну одним рішенням: якщо мені можна — то можна всім. Якщо я назвав це “миротворчістю” — значить так і є. Якщо я вирішив, що глава іншої держави має бути «вивезений» — значить так і буде.

І тут найбільш отруйний момент: він робить це не тому, що він “дуже хоробрий”. Він робить це тому, що бачить — меж більше немає. Межі зникли не сьогодні. Їх роз’їли роками: 2008 — світ ковтає першу грубу демонстрацію; 2014 — ковтає Крим; 2022 — довго “турбується” й “виражає стурбованість”, поки Україна платить кров’ю за право називати речі своїми іменами. Коли агресора не карають вчасно — агресія стає технологією. А коли технологія працює — її копіюють. Трамп просто перший серед «демократій», хто вирішив: можна вже без маски.

Тепер подивіться на це як українець. Ми роками слухали лекції про “ескалацію”, “межі”, “потрібна обережність”, “не можна провокувати”, “треба шукати дипломатію”. А тепер той самий Вашингтон демонструє: коли хочеться — можна все. Це не про Венесуелу. Це про лицемірство як метод. Якщо для України зброя роками була «складним питанням», то для Венесуели бомбардування — “просте рішення”. От і весь підручник: правила — це не право, це зручність.

А тепер — головний удар по Трампу, без якихось “можливо” і “припускаємо”. Це людина, яка перетворює міжнародну політику на шоу, де драматургія важливіша за наслідки. Він не просто руйнує порядок. Він руйнує саму ідею, що порядок потрібен. Бо порядок обмежує. А Трамп не терпить обмежень — ні всередині США, ні зовні. Його стиль — завжди один: спочатку зламати інституцію, потім пояснити, що інституція була погана. Спочатку порушити правило, потім сказати, що правило було «фейковим».

Венесуела — лише сцена. Завтра буде інша сцена. Суть — у підході: право замінюється силою, а сила — капризом. І в цій моделі не існує стабільності. У ній існує лише тимчасова вигода сильного. І тому це не «повернення Америки до величі». Це деградація Америки до рівня імперських інстинктів, проти яких вона сама колись будувала світовий порядок.

І так, тут є ще одна неприємна правда. Трамп не один. Він лише символ. Його соціальна база — це люди, які хочуть простих відповідей: «удар — і все закінчилося», «вивезли — і порядок». Вони не хочуть думати про легітимність, прецеденти, наслідки, хвилі хаосу, які підуть по світу. Вони хочуть перемикнути канал і побачити “перемогу”. Це психологія короткого відео: десять секунд “рішучості” важливіші за десять років війни, яка прийде після такого “миру”.
А тепер — про Україну….
https://www.facebook.com/share/p/1DxXC7Hm7b/