Поточна ситуація в Україні та навколо неї входить у фазу, де небезпека полягає не лише у військових діях, а у поступовому розмиванні стратегічної ясності – як усередині країни, так і поза її межами. Війна дедалі менше виглядає як подія з визначеним початком і можливим фіналом і дедалі більше – як середовище, в якому доводиться існувати тривалий час, адаптуючись до постійного тиску та нестабільності.

На фронті відсутні ознаки швидких рішень. Це не пауза перед переломом, а нормалізація виснаження. Висока інтенсивність бойових дій, розтягнутість лінії зіткнення та здатність противника підтримувати наступальний темп означають просту річ: війна переходить у режим, де перемогу визначає не маневр, а витривалість. У такому режимі будь-яка ілюзія швидкого завершення стає не просто помилкою, а фактором стратегічного ризику.

Дипломатичні процеси, що активізуються на цьому тлі, не слід плутати з наближенням миру. Переговори сьогодні є не механізмом завершення війни, а ще одним полем боротьби. Їхня ключова функція – перерозподіл відповідальності. Росія системно працює на зрив будь-якої стабільної переговорної рамки через удари по цивільній та енергетичній інфраструктурі, одночасно намагаючись нав’язати Заходу образ 'взаємної відповідальності сторін". Прийняття такої логіки буде стратегічною поразкою, незалежно від результатів на фронті.

Підтримка України з боку партнерів зберігається, але її характер змінюється. Світ входить у фазу жорсткого прагматизму, де допомога надається не з міркувань солідарності, а з розрахунку. Це означає дві речі. Перша: Україна залишається важливою, доки вона є фактором безпеки, а не лише гуманітарної відповідальності. Друга: будь-які сигнали внутрішньої слабкості, дезорганізації чи втрати керованості будуть миттєво зчитані як підстава для зниження пріоритетності.

Глобальний контекст погіршує ситуацію. Світ більше не рухається до стабілізації – він входить у фазу накладання криз. Сполучені Штати демонструють готовність діяти силою одразу в кількох регіонах, що підриває саму ідею єдиного стратегічного фокусу. Для України це означає прямий ризик: навіть за збереження формальної підтримки увага може бути розпорошена, а політичні рішення – відкладені або знецінені іншими подіями.

Напруження всередині західних союзів є тривожним сигналом. Воно не руйнує альянси, але показує їхню вразливість до внутрішніх суперечностей. У таких умовах підтримка України перестає бути "очевидною" і дедалі більше залежить від здатності Києва залишатися незамінним елементом безпекової архітектури, а не лише стороною, що зазнала агресії.

На внутрішньому рівні головним фронтом стає не лише лінія зіткнення, а система управління. Санкції, енергетика, оборона, фінанси, відновлення – це більше не окремі напрями політики, а елементи єдиної системи виживання. Будь-який збій у цій системі матиме стратегічні наслідки, які не компенсуються героїзмом на фронті.

Ключовий виклик наступного періоду – ризик "втоми пріоритету" України у світі, що одночасно живе в кількох кризах. Ця втома не означає зради чи відмови. Вона означає повільне зниження уваги, зсув фокусу, заміну терміновості на абстрактну підтримку. Саме в цьому просторі народжуються найбільш небезпечні сценарії – не через різкі рішення, а через інерцію.

Сила України нині полягає не в обіцянках швидкого миру і не в емоційних апеляціях, а в здатності залишатися керованою, раціональною і незамінною. Реалістичний песимізм щодо тривалості війни має поєднуватися з жорстким, дисциплінованим оптимізмом, заснованим на інституційній спроможності, а не на вірі в сприятливий збіг обставин.

Це не текст для заспокоєння.
Це попередження про те, що втрата орієнтації у цій фазі війни буде небезпечнішою за тимчасову втрату позицій.

Віктор Ягун