На п'ятому році широкомаштабної війни дедалі очевидніше головне: розмови про "неминучу перемогу росії" — це більше елемент психологічної операції, ніж опис реальності. Навіть західні медіа, які раніше часто дивилися на фронт крізь оптику виснаження, тепер фіксують інше: російський наступ буксує, просування дається надзвичайно дорогою ціною, а Україна зберігає здатність не лише тримати оборону, а й проводити тактичні контратаки, які ламають логіку противника і змушують його перекидати резерви туди, де ініціативу нав’язує вже не москва, а Київ. Саме це і є головний стратегічний сигнал: війна не йде за кремлівським сценарієм, а ресурсне виснаження росії стає дедалі помітнішим навіть для зовнішніх спостерігачів.

Другий важливий висновок — Україна дедалі глибше переносить війну у вразливі місця російської воєнної машини. Йдеться вже не про символічні удари, а про системний тиск по критичній інфраструктурі, військово-промислових вузлах, експортній логістиці та енергетичних об’єктах, які забезпечують здатність рф воювати далі. Те, що Путін був змушений окремо збирати Радбез рф щодо захисту критичної інфраструктури, саме по собі показове: ворог переходить від самовпевненої риторики до режиму внутрішньої тривоги. Додатковий індикатор — масштабні обмеження мобільного інтернету в москві та інших містах під приводом безпеки. Це вже не ознака сили, а ознака того, що російський тил більше не почувається недоторканним.

Третя лінія — економіка війни. Для кремля нафта залишається кровоносною системою агресії. Саме тому будь-яке послаблення тиску на російський нафтовий експорт є прямою інвестицією у продовження війни. Не випадково Кая Каллас прямо назвала послаблення американських обмежень щодо російської нафти небезпечним прецедентом. На тлі близькосхідної ескалації це створює для москви тимчасове "вікно прибутків", а отже — і додатковий фінансовий ресурс для фронту, ракет, дронів та мобілізаційного підкупу. Саме тут проходить один із ключових нервів нинішнього моменту: війна на Близькому Сході не просто відволікає увагу світу від України, а ще й об’єктивно підживлює російську військову економіку через дорожчу нафту.

На цьому тлі особливо токсично виглядає позиція Будапешта. Заява Сійярто про блокування кредиту Україні на 90 млрд євро і нових санкцій доти, доки не буде відновлено транзит нафти "Дружбою", — це вже не дипломатія і не "особлива думка", а класичний енергетичний шантаж у політичних інтересах кремля. Фактично Угорщина намагається перетворити європейську допомогу Україні на предмет торгу за російську нафту. І це треба називати саме так: не "прагматизмом", а політичним сервісом для москви в критичний момент війни. Водночас решта ЄС демонструє інший тренд: Брюссель запровадив санкції проти дев’яти осіб за злочини в Бучі та ще чотирьох — за російські інформаційні операції, а також схвалив нові висновки щодо посилення спроможності протидіяти гібридним загрозам. Це означає, що попри угорський саботаж, Європа повільно, але все ж рухається до жорсткішої безпекової рамки.

Для самої України важливо, що паралельно зі стійкістю на фронті зберігається і політична суб’єктність держави. Уряд офіційно звітує про 84% виконання Угоди про асоціацію з ЄС за підсумками 2025 року. Це не просто бюрократична цифра. Це доказ того, що навіть під час великої війни Україна не розсипається, а продовжує стратегічну трансформацію, рух до Євросоюзу і зміцнення інституцій. Саме тому головний висновок сьогодні такий: росія не виграє "автоматом", її тил стає дедалі вразливішим, її економіка критично залежить від нафти, а її зовнішні партнери в Європі все частіше змушені маскувати свій сервілізм під розмови про енергетику чи "мир". Наше завдання — не дати світу втратити фокус, не дозволити близькосхідній кризі перетворитися на фінансовий бонус для кремля і далі бити по головному: по логістиці, ресурсах, експортних доходах і політичних лобістах росії на Заході. Саме там сьогодні проходить реальна лінія стратегічного зламу.

Віктор Ягун