40 ДНІВ, ЯКІ МАЮТЬ СТАТИ СИСТЕМОЮ

4 серпня формально завершується 40-денна операція впливу на державу-агресора, яку Президент України затвердив для Служби безпеки України 25 червня. Тут важливо розмежовувати два рівні. Конкретна операція є операцією СБУ. Водночас вона відбувається в межах значно ширшої кампанії глибинного ураження російського воєнного потенціалу, до якої залучені різні складові Сил оборони України. Тому її результати слід оцінювати не ізольовано, а як частину загальної стратегії українських "далекобійних санкцій".

За офіційними повідомленнями, цілями СБУ були військові аеродроми й авіаційна техніка, засоби ППО та радіолокації, склади й майстерні з виробництва БпЛА, командні пункти, кораблі та судна військового забезпечення, танкери російського "тіньового флоту", нафтопереробні заводи, нафтобази, насосні станції та інші елементи паливної логістики.

Уже протягом перших 20 днів операції було зафіксовано шість ударів по НПЗ і десять — по інших об'єктах нафтової інфраструктури. Надалі перелік цілей доповнили об'єкти в тимчасово окупованому Криму, на Каспії, у Башкортостані, Калузькій, Ульяновській та інших областях росії. Окремі українські дрони долали близько 1350 кілометрів.

Головний результат я бачу не лише в арифметиці ударів і не в ефектних відео. Значно важливішим є перехід від разових акцій до серійної роботи по взаємопов'язаних елементах російської воєнної машини. Уражається не просто будівля, резервуар чи літак, а цілий ланцюг: виробництво — зберігання — транспортування — бойове застосування.

Саме повторюваність ударів по критичних і важкозамінних вузлах здатна збільшувати тривалість простою підприємств, підвищувати вартість ремонту та змушувати противника перебудовувати виробничі й логістичні процеси.

Друга складова ефекту — асиметрія витрат. Відносно недорогі українські засоби змушують росію втрачати значно дорожчу техніку, розосереджувати авіацію, переносити склади, перекидати системи ППО з фронту в тил і захищати величезну кількість військових, промислових та енергетичних об'єктів.

Надійно закрити всю територію росія не може. Відповідно, посилення захисту одного району неминуче створює вразливість в іншому. Таким чином Україна не лише завдає безпосередніх втрат, а й змушує противника розпорошувати обмежені ресурси.

Третя складова — поєднання фізичного ураження із санкційним тиском. Удар пошкоджує обладнання, а санкції ускладнюють отримання верстатів, електроніки, насосів, компресорів, систем автоматизації, програмного забезпечення та сервісної підтримки.

Окремо санкції залишають росії можливості для їх обходу, а наслідки окремого удару іноді можна усунути шляхом ремонту. Однак разом ці два інструменти створюють мультиплікативний ефект: відновлення підприємств стає дорожчим, тривалішим і технологічно складнішим.

Водночас потрібно уникати завищених очікувань. У відкритому доступі немає повного незалежно підтвердженого переліку всіх уражених цілей і реального ступеня їх пошкодження. Не кожне влучання означає тривалу зупинку підприємства, не кожна пожежа — знищення виробництва, а росія все ще зберігає значні ремонтні, фінансові та мобілізаційні можливості.

Тому було б когнітивною помилкою оголошувати цю операцію самодостатнім переломом у війні або механізмом швидкого примусу кремля до миру.

Але не меншою помилкою було б недооцінювати її накопичувальний результат. Операція продемонструвала, що для росії дедалі менше існує поняття "безпечний тил". Її стратегічний ефект проявлятиметься не в одному видовищному вибуху, а в сотнях затримок, ремонтів, додаткових витрат, дефіциті засобів ППО та поступовій деградації виробничих і логістичних можливостей.

Тому ці 40 днів мають стати не завершеною разовою акцією, а моделлю подальшої роботи. Головне тепер — системність, точність вибору цілей, повторні ураження, масштабування виробництва засобів великої дальності та жорстка синхронізація із санкційною політикою партнерів.

Лише за таких умов "далекобійні санкції" перетворяться з вдалого політичного образу на повноцінну стратегію виснаження російської воєнної економіки.

Віктор Ягун