Сьогодні минає дев’ять днів відтоді, як душа Віктора Степановича відлетіла у засвіти, залишивши по собі світлу пам’ять, біль утрати й тиху печаль у серцях тих, хто його знав і любив.
Тепер його тіло спочиває на тихому кладовищі баварського містечка Кам. Далеко від рідної України, від дорогого серцю Харкова, від землі, де він народився, жив, творив, любив і мріяв…
Не на Батьківщині. Але й не на чужині.
Кажуть, людина належить тій землі, де її коріння. Та, мабуть, є ще й земля, яка приймає її останній подих.
І від тієї миті вона теж стає частиною її долі.
Ця думка щемливо відлунює у вірші Віктора Степановича з рукопису його останньої книги «Поворітьма». Немов він ще за життя передчував, де судилося завершитися його земному шляху.

* * *

Гул поїздів і шум дібров,
але навкілля, мов залога.
Отож недоброго чи злого
в собі ніяк я не зборов.

Усе крізь мене літаки
на крилах з чорними хрестами —
і мама шерхлими вустами
молитву шепче крізь роки.

Сестра, малесеньке дитя,
хапає за спідницю маму
та, вся огорнена димами,
у небо пальчиком: «Летять!»

На крилах не хрести — зірки.
І бомби якістю не гірші,
ніж про які писали вірші
в країні іншій письмаки.

А я в Баварії живу,
виборсуючись із обіймів
тії, що хижо мружить більма,
та не у віршах, наяву.

І капа з крапельниці кров
тому у вени, хто зневажив,
де все вважалось довго вражим,
крім поїздів та ще дібров.

А я в Баварії живу,
хоча противлюсь їй як згубі,
де всі реалії не любі,
та не у віршах — наяву.

Гул поїздів і шум дібров.
Рятунку більше ні від кого.
За них тепер молити Бога,
що є в мені й баварська кров.

Тетяна Очеретянова
11.06.2026. Donnerstag. Regensburg