24 жовтня 1991 Верховна Рада України затвердила постанову «Про без'ядерний статус України».

Це відповідало зовнішньополітичній доктрині України 90-х років минулого століття та було покладено в основу Декларації про державний суверенітет України 1990 року, що передбачало прагнення стати постійно нейтральною і позаблоковою державою – такий собі нереалістичний план її «фінляндизації».

Тут збігалися інтереси пацифістів від політики, компрадорів від влади та промосковської агентури в Україні.

До підписання Будапештського меморандуму, де Україні гарантувалися повага до її незалежності та існуючих кордонів, залишалося ще три роки.

Все, що відбулося тоді було складовою геополітичної стратегії світових гегемонів з метою переходу до нового світового порядку.

Україна тоді могла скористатися шансом і зміцнитися як незалежна держава. Але для цього потрібна була організована воля нації.
А в серпні 1991 року нація була дезорієнтована і не спромоглась заявити про своє виняткове право на владу в незалежній державі.

В результаті при владі залишилася унезалежнена від метрополії постколоніальна адміністрація УРСР, яка складалася з компартійно-господарської номенклатури, нквдистських, пропагандистських та комісарських кадрів, що були відряджені в Україну з московщини для здійснення індустріалізації, колективізації та інших програм побудови комунізму. Саме під їхнім окупаційним наглядом були і кадри, рекрутовані з місцевих. Тобто весь той персонал, який чинив погроми, геноцид, терор та масові репресії, що знекровили українську націю.
І для яких власні інтереси та інтереси інших держав та міжнародних спекулянтів завжди переважали над інтересами національної безпеки, оборони та консолідації суспільства…

Сергій Чаплигін