30.10.2026 о 8:00 в каплиці Свято-Дмитрівського храму УГКЦ в Харкові (Полтавський шлях, 44) буде служитися Свята Літургія…
TRIBUTE to VALER BONDAR | ПАМ’ЯТИ ВАЛЄРА БОНДАРЯ
До річниці відходу у вічність Валерія Бондаря 30.10.2012
I’m just a soul, whose intentions are good,
Oh Lord, please don’t let me be misunderstood
Joe Cocker
Деякі люди стають леґендами ще за життя. Як самотні острівці твердого ґрунту серед безмежного болота нашої сумної реальності, вони призначені для порятунку інших. Саме до таких людей належав мій добрий друг Валєр Бондар.
Ми познайомилися в далекому 1989 році на установчих зборах Харківської філії Української Гельсинської Спілки, єдиної на той час серйозної орґанізації, яка намагалася системно протистояти совєтському режимові і до якої входили всі відомі українські дисиденти. До Харкова тоді приїхало серйозне представництво УГС у складі Михайла Гориня та Івана Кандиби. Збори проходили напівлеґально в хаті відомого поета Степана Сапеляка. Тоді Валерію було доручено займатися виданням Інформаційного Бюлетня, а ми з друзями по Спілці Української Молоди охоче взялися йому допомагати.
На той час самвидавський друк був справою технічно складною: адже не було ані комп’ютера, ані принтера, ані ксерокса. Усе треба було робити вручну, а це займало досить багато часу й сил. Заголовок Бюлетня різьбився на лінолеумі (техніка лінориту), потім на нього наносилася фарба, а зверху накладався аркуш паперу, по якому проходили валком і отримували відбиток. Далі чотири аркуші паперу, перекладені копірками, закладали до друкарської машинки і друкували текст. Друкню треба було ховати і в жодному разі не використовувати для цивільних потреб, щоби не “спалитися”. Зараз увесь цей процес виглядає трохи смішно, але чверть століття тому це була дуже серйозна і кропітка справа. Практично так само робився весь самвидав у радянські часи.
Працюючи разом над випуском Бюлетня, ми здружилися. Валерій був “ходячою енциклопедією”, до того ж веселою. Тому спілкуватися з ним було надзвичайно цікаво і легко. Завдяки цьому спілкуванню я потрапив у потаємний світ, де буяло повнокровне українське життя, про яке я перед тим тільки чув хіба що з передач Радіо “Свобода”. В цьому світі Україна була незалежною, а люди могли вільно говорити рідною мовою і молитися у своїй Церкві (на той час підпільній). Це був незабутній час мого навчання в “університеті Бондаря”: читання “самвидаву” і книжок з діяспори, безкінечні розмови про Україну, про мистецтво і літературу, про реліґію, Церкву і націоналізм. Валерій щедро ділився своїми безмежними знаннями, терпляче пояснюючи мені заплутані сторінки нашої історії та культури. Особливе місце в наших діалогах займала українська ідея, як квінтесенція національного духу. Я відкрив для себе імена М. Міхновського, Д. Донцова, С. Бандери і Я. Стецька. Я “запоєм” читав їхні твори, які Валерій позичав у свого стрийка Ігоря – “старого” націоналіста з Києва.
На хвилі тодішніх подій (перезаховання в Києві В. Стуса, Ю. Литвина та О. Тихого, на якому ми вперше відкрито підняли червоно-чорний прапор) виникла ідеологічна дискусія між дисидентами і “старими” націоналістами. Валерій безмежно поважав дисидентів за громадянську позицію і мужність, але із сумною посмішкою говорив про штучність та еклектизм їхніх поглядів, а також про безсилість і безперспективність їхнього руху за нових умов. Натомість вічним ідеалом для нього були “старі” націоналісти, які через десятки років поневірянь у тюрмах і таборах змогли в чистоті пронести вірність українській ідеї. Про це дуже гарно написав Зеновій Красівський у Післямові до збірки своїх поезій “Невольницькі плачі”: “До сьогодні трудно збагнути, як ми вистояли. І ті, що життя віддали в безнадійній ситуації, і ті, що пішли на довгу і повільну смерть по таборах. Але це правда. Ми вистояли … через великі муки, через багато смертей, дистрофію і всю тодішню безвихідь – ми вистояли … у своєму патріотизмі, у своєму праведному націоналізмі…
https://www.facebook.com/share/p/1RDdZxK7RA/