НАДІЯ СВІТЛИЧНА — ЖІНКА НЕЗЛАМНОГО ДУХУ, ГІДНОСТІ ТА ВІРНОСТІ УКРАЇНІ🇺🇦
8 листопада 1936 року народилася Надія Світлична — українська правозахисниця, дисидентка, публіцистка, журналістка, мемуаристка, одна з яскравих представниць покоління шістдесятників, лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка (1994), життя якої було пов'язане з Харковом.
Її життєвий шлях — це історія мужності, незламності та безкомпромісної відданості українській справі. Вона належала до тих людей, які не побоялися кинути виклик тоталітарній радянській системі, відстоюючи право українського народу на власну мову, культуру, історію та свободу.
Надія Світлична закінчила українське відділення філологічного факультету Харківського університету. Працювала в освітніх закладах Донбасу, згодом переїхала до Києва, де разом зі своїм братом — літературним критиком і поетом Іваном Світличним — долучилася до діяльності Клубу творчої молоді. Це середовище стало одним із головних осередків українського шістдесятництва. Тут вона зблизилася з Аллою Горською, Василем Стусом, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, Ліною Костенко та багатьма іншими представниками української інтелігенції.

У 1960-х роках Надія активно долучилася до дисидентського руху: поширювала самвидав, передруковувала заборонені твори, брала участь у літературних читаннях, підтримувала переслідуваних митців і політв'язнів. Вона не мовчала, коли радянська влада розправлялася з тими, хто мав сміливість говорити правду.
Особливо болісним для неї стало вбивство близької подруги, художниці Алли Горської. Саме Надія Світлична разом із Євгеном Сверстюком знайшла її тіло у Василькові в грудні 1970 року, а згодом доклала чимало зусиль, щоб гідно вшанувати пам'ять загиблої.
Після хвилі арештів української інтелігенції на початку 1972 року Надія опинилася під особливим наглядом КДБ. Її неодноразово викликали на допити, намагаючись використати найболючіше — материнство. У травні 1972 року її заарештували. На той час її маленькому синові Яремі було лише два роки. Дитину забрали з ясел і доправили до будинку дитини. Лише завдяки зусиллям рідних хлопчика вдалося повернути в родину.
Після звільнення у 1976 році на неї чекали нові переслідування: влада відмовляла в прописці, не дозволяла працевлаштуватися, погрожувала новим арештом. У відповідь на репресії проти українських правозахисників і дисидентів, зокрема Левка Лук'яненка, Петра Григоренка, В'ячеслава Чорновола, Василя Стуса та Стефанії Шабатури, Надія надіслала до радянського керівництва заяву про відмову від громадянства СРСР.
Її слова стали символом морального спротиву тоталітаризму:
«Нижче моєї гідності бути громадянкою найбільшого в світі, наймогутнішого і найдосконалішого концтабору».
У 1978 році під тиском переслідувань Надія Світлична була змушена залишити Україну. Спочатку перебувала в Італії, а згодом оселилася у США. Проте еміграція не означала для неї відмови від боротьби. Навпаки, за океаном вона продовжила справу захисту українських політв'язнів і поширення правди про злочини комуністичного режиму.
Брала активну участь у роботі Закордонного представництва Української Гельсінської групи, редагувала та укладала «Вісник репресій в Україні», збирала, опрацьовувала й оприлюднювала інформацію про переслідування українців у радянських таборах. Працювала перекладачкою в Гарвардському університеті, співпрацювала з Українською редакцією Радіо «Свобода», працювала в Українському музеї в Нью-Йорку.
Величезною була і її праця зі збереження української літературної та дисидентської спадщини. Саме Надія Світлична доклала титанічних зусиль до підготовки та видання творів Василя Стуса, зокрема його поетичної збірки «Палімпсести». Вона також упорядковувала матеріали, листи й спогади про побратимів та посестер, допомагаючи зберегти для наступних поколінь живу пам'ять про український рух опору.
У 1994 році Надії та Івану Світличним посмертно й за життя відповідно було присуджено Державну премію України імені Тараса Шевченка за вагомий внесок в українську літературу та культуру.
Надія Світлична відійшла у вічність 8 серпня 2006 року.

Ігор Царик