Нині вже сорок днів, як немає з нами славного харківського журналіста, театрознавця, чудового вчителя журналістської…

Нині вже сорок днів, як немає з нами славного харківського журналіста, театрознавця, чудового вчителя журналістської справи Юрія Миколайовича Хомайка. Його друзі, учні, приятелі діляться гарними спогадами про цю непересічну людину

Продаємо фрагмент спогадів про Юрія Хомайка, написаних його колегою, журналістом Петром Матвієнком.

***

Юрій Миколайович довгий відрізок свого життя присвятив вихованню молодих журналістів, працюючи керівником та провідним викладачів курсів журналістики. Особливістю цих курсів було те, що вони діяли при громадських організаціях, а відтак жодним чином не залежали від державно- бюрократичного апарату. А це означало, що програми можна було формувати гнучко, з урахуванням інтересів студентів та особливостей поточного моменту. Але ці особливості враховувалися не в тому сенсі, щоб міняти лінію разом з коливаннями у політиці та ідеології. Навпаки, усі ці «коливання» піддавалися всебічному аналізу з тією метою, щоб студент був здатен виробити власний погляд на речі та сформувати власне критичне мислення, а не користувався у своїй творчості розхожими штампами та стандартними підходами. А ще духом курсів було прищеплення прагнення студенту навичок та, головне, бажання до саморозвитку.

Таке вже життєве та педагогічне кредо мав Юрій Хомайко. І при усій своїй м’якості, толерантності та ліберальності, від нього не відступав. Пригадую один цікавий приклад, який добре ілюструє підхід Хомайка до роботи зі студентами.

Серед кандидатів у журналісти чомусь найулюбленішою темою була «культура». Не суспільно-економічні проблеми, не місто, виробництво чи наука, а саме ота «культура», яка включала у себе і різноманітні виставки, і спектаклі – від самодіяльних до професійних, і, звичайно покази мод. Вважалося, що це настількі легкі теми, що написати матеріал зможе будь-хто. Потім, звичайно, ці матеріали ретельно розбиралися та обговорювалися. І авторська самовпевненість починала дещо коливатися, що й було першими східцями до опанування професії.

На одному з занять обговорювали репортаж з демонстрації авторських моделей харківських дизайнерів одягу. Звичайно, переповідати один з перших опусів «юної» журналістки – справа нудна. Але одна ключова фраза запам’яталася добре. Звучала вона приблизно так: усім сподобалися моделі ВІД КУТЮР.
– А де знайти цей кутюр, від якого такі гарні моделі? – запитав Юрій Миколайович.
– Та хіба ж Ви не знаєте? Це ж найвища оцінка роботи модельєра – впевнено відповіла авторка.
– А хто Вам таке пояснив, звідки таке взяли? – поцікавився метр.
– Та ось тут написано чорним по білому «от кутюр» — простягла авторка російськомовне видання статтю, з якого взяла собі за зразок. А ми ж пишемо українською, — значить треба перекласти «від кутюр». Я сама читала цей вислів на українських інтернет-сайтах.

Хомайко ледь втримувався від сміху. Йому довелося витратити кілька зайвих хвилин, аби пояснити, що тут невільно йде гра у «зіпсований телефон». Річ у тім, що вираз «висока мода» має французьке походження і в оригіналі пишеться «Haute couture», а от читається саме «от кутюр». І так воно буде усіма мовами світу. А той, хто не знає, звичайно, може і перекласти з російської…

Цей приклад усім сподобався і запам’ятався надовго. Не сказати, що у подальшій творчості студенів цього курсу більше не було подібних ляпів, але кількість їх значно зменшилася.