Не замість українців: мігрантів – у контрактну оборону, а робочі місця – громадянам України
У новій політиці влади (у версії Буданова) залучення трудових мігрантів в Україну є щось набагато тривожніше, ніж просто “кадровий дефіцит”. Влада й бізнес подають це як технічне рішення: не вистачає людей, чоловіки мобілізовані, молодь виїхала, підприємства шукають робочі руки, міста потребують комунальних працівників, будівельників, водіїв, ремонтників, логістів. Але якщо подивитися на це не очима підрядника чи чиновника, а очима національної держави, виникає пряме питання: а чи є доброчесною політика, яка вилучає українців із економіки, не створює умов для їхнього життя, шлюбу, народження дітей і повернення додому, а потім пропонує завозити людей, чужих до української історії, культури, мови, релігійної традиції та громадянської пам’яті?
Це питання не про ненависть до іноземців, а скоріше про те, кого держава вважає своїм народом. Україна вже перебуває в глибокій демографічній кризі: UNFPA оцінювала, що з 2014 року населення України скоротилося приблизно на 10 млн, а народжуваність впала нижче однієї дитини на жінку; Reuters також передавало оцінку ООН про падіння населення України на 10 млн з початку повномасштабного вторгнення через біженців, падіння народжуваності й воєнні втрати. За таких умов будь-яка влада, яка мислить національно, мала б насамперед запускати політику збереження українців: стимулювання шлюбів, народження дітей, доступне житло, сімейні кредити, податкові пільги для молодих родин, підтримку матерів, повернення біженців, роботу для ветеранів, перекваліфікацію демобілізованих, гідні зарплати й реальну економіку для громадян України.
Натомість нам пропонують іншу логіку: українців мобілізувати, українців витискати з економіки, українців тримати в бідності, українські родини залишати без перспективи, українську молодь фактично втрачати через еміграцію, а кадрову діру закривати імпортом робочої сили. Це політика, доброчесність якої викликає серйозний сумнів, бо вона напряму шкодить саме титульній нації, яка і так знекровлена війною, низькою народжуваністю, еміграцією та соціальним виснаженням. Українці зараз – в умовній Червоній книзі України!
Мобілізація вже вилучає з економіки не абстрактну “робочу силу”, а український людський капітал: інженерів, логістів, водіїв, механіків, айтішників, аграріїв, медиків, підприємців, керівників і вузьких спеціалістів. За даними Європейської Бізнес Асоціації, у 88% опитаних компаній є працівники в лавах ЗСУ; у 47% компаній мобілізовано до 10% військовозобов’язаного персоналу, у 29% від 10% до 20%, у 12% від 20% до 30%, а 51% компаній повідомляють, що серед мобілізованих є критично важливі для роботи підприємства спеціалісти. Тобто держава забирає з економіки мозок, досвід, виробничу пам’ять і професійні руки, а потім замість системної підтримки українців відкриває спокусу завезти більш дешеву й залежну силу.
Трудовий мігрант для великого бізнесу часто зручніший тому, що він залежніший. Він залежить від документів, роботодавця, житла, дозволу на перебування, посередника й контракту. Він не має тут політичної ваги, родової пам’яті, ветеранського досвіду, місцевої громади й права говорити з державою як господар. Він не буде масово ставити питання про корупцію, мобілізацію, тарифи, землю, надра, мову, ветеранів і справедливість. Українець може сказати: “Це моя країна, і я маю право вимагати”. Залежний мігрант найчастіше цього не скаже. Тому для системи він зручний.
Якщо українця мобілізують, якщо він втрачає роботу, якщо ветеран після фронту не має нормальної програми повернення, якщо біженець не бачить сенсу їхати додому, якщо молодій родині немає де жити й за що народжувати дітей, а влада каже: “Нічого, завеземо інших”, – це вже не кадрова політика, то холодна демонстрація того, що український народ для системи не є пріоритетом.
Європа вже показала, чим закінчується міграція без сильної інтеграційної моделі, без контролю, без асиміляційної рамки, без захисту місцевих громад і без чесної розмови з суспільством. Так, є різні…..https://www.facebook.com/share/p/1EUrpR5eaJ/