«Наш досвід меморіалізації — це тисячоліття історії: від Княжої доби й Великого князівства Литовського до Козаччини та поділу України між імперіями. У кожну з цих епох українці мали власні традиції вшанування полеглих. Збереглося небагато матеріальних об’єктів, але літописи, пісні й перекази донесли пам’ять про вшанування воїнів. Ближче до сучасності маємо більше свідчень: козацькі хрести, кургани, описи церемоніалів.

Проблема в тому, що тему майже не досліджували системно. Комплексних праць про мілітарну символіку та культуру поховань практично немає. Ми лише на початку цього шляху. Попри фрагментованість, ці традиції залишаються основою нашої ідентичності.

Меморіалізація — це сфера, де поспіх неприпустимий. Це мають усвідомити всі: від відповідальних осіб у громадах до активістів. Потрібен час, щоб створити якісний проєкт і обговорити його з родинами та експертами. Архітектори мають продумати не лише надмогильні споруди, а й увесь простір: озеленення, освітлення, навігацію. Важливо пояснювати сім’ям: помилки через поспіх можуть призвести до знецінення пам’яті, а недолугі форми пам’ятників — свідчити радше про нерозуміння суті вшанування, ніж про пошану», — говорить Ivan Shchurko, архітектор, дослідник військової некрополістики та співзасновник ініціативи «Незнаному воякови».

Про українську традицію військової некрополістики та чому сучасні військові кладовища не мають перетворюватися на постсовєцький некрокітч — слухайте у подкасті «Меморіалізація війни» на Радіо «Накипіло» за посиланням: https://radio.nakypilo.ua/podcast/mizh-gidnistyu-i-nekrokitchem-yaki-vijskovi-czvyntari-my-stvoryuyemo/
Розмова: Наталя Некипіла
Світлина: Наталя Некипіла