Поки сьогодні дехто намагається виставити Польщу виключно жертвою історичних трагедій
17 червня 1934 року президент Польщі Ігнацій Мосціцький підписав розпорядження про створення табору Береза Картузька — місця позасудового ув'язнення політичних опонентів режиму «санації». Для тисяч українців це стало символом переслідувань, принижень і боротьби за право бути собою на власній землі.
Береза Картузька діяла на території сучасної Білорусі, тоді — у складі Польщі. Формальним приводом до її створення стало вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Однак передувала цьому багаторічна політика дискримінації українського населення: закриття українських шкіл, утиски української мови, руйнування культурних та релігійних інституцій, а також сумнозвісна «пацифікація» 1930 року, коли польська влада силою придушувала український національний рух у Галичині та на Волині.
До Берези Картузької людей відправляли без суду і слідства. Достатньо було рішення поліції або адміністрації. У таборі утримували українських націоналістів, членів ОУН, священників, інтелігентів, громадських діячів, а також білоруських, єврейських і польських опозиціонерів.
Умови були нелюдськими. В'язнів позбавляли імен — вони ставали лише номерами. Їх змушували носити спеціальний одяг і дерев'яне взуття, тримали в переповнених камерах із мокрою цементною підлогою, морили голодом і виснажливою працею. За українську мову карали, за непокору били, кидали до карцеру, продовжували термін ув'язнення. Керівництво табору прагнуло не просто ізолювати людей, а морально зламати їхню волю.
Через Березу Картузьку пройшли тисячі українців. Серед них — майбутній Головнокомандувач УПА Роман Шухевич, Тарас Бульба-Боровець, Дмитро Грицай, Олекса Гасин, Богдан Кравців, Володимир Горбовий, Арсен Річинський та багато інших діячів, які стали символами українського визвольного руху.
Береза Картузька не була табором смерті в нацистському розумінні цього слова, але вона стала інструментом політичного терору, де людей карали за переконання, національну свідомість і прагнення свободи. Для багатьох українців шлях до незалежності проходив саме через такі тюрми, табори, заслання та репресії.
Сьогодні, згадуючи Березу Картузьку, ми повинні пам'ятати не лише про страждання її в'язнів. Ми маємо пам'ятати про незламність людей, які попри приниження, побої та переслідування не відмовилися від своєї мови, своєї культури і своєї мрії про вільну Україну.
Ігор Царик