«Східна Малопольща» як польська «Новоросія»: Чому Київ не має права мовчати
Сучасний колоніалізм не потребує окупаційних адміністрацій чи військових гарнізонів. У XXI столітті контроль встановлюється через інвестиційні критерії, логістичні блокади та управління пам’яттю. Спочатку тобі нав’язують чужу назву твоєї землі, а вже потім приходить політична вимога. «Східна Малопольща» (Małopolska Wschodnia) — це не архівний термін. Це не невинна історична назва для музейної етикетки. Це польська версія «Новоросії», тільки вимовлена не мовою відкритого ворога, а мовою союзника.
Саме тому офіційний Київ удає, що не чує. На російське «Новоросія» можна відповідати гнівно, героїчно й без ризику втратити європейську пристойність. А щоб відповісти на польське Małopolska Wschodnia, треба мати значно міцніший політичний хребет: треба прямо сказати «стратегічному партнеру», що він зайшов на чужу суверенну землю не танком, а терміном. А це для київської номенклатури завжди страшніше.
Москва не починала з танків. Москва починала зі слів: «Малоросія», «Новоросія», «один народ», «штучна Україна». Спочатку тобі нав’язують чужу назву. Потім — чужу історію та чужу моральну юрисдикцію. Потім чужий порядок денний. І коли ти нарешті прокидаєшся, тобі з усмішкою пояснюють: «Не перебільшуй, це ж просто історичний термін».
Саме так працює привласнення простору. Тому «Східна Малопольща» щодо української Галичини — це не польська ностальгія за старими фото. Це інструмент опису українського простору так, ніби він не повністю український, а лише східний уламок польського історичного тіла. Так, ніби Львів і довколишні землі мають бути не суб’єктом української державної пам’яті, а об’єктом польської втрати.
І найпоказовіше, що це чудово розуміють у самій Польщі. Видання OKO.press прямо писало, що визначення Małopolska Wschodnia, яке охоплювало землі далеко на схід від Львова, не мало нічого спільного з історичною географією. Воно було елементом свідомої історико-національної політики Другої Речі Посполитої. Політики, яка включала пацифікацію 1930 року — масштабну репресивну операцію польської держави проти українського населення, що охопила близько 450 сіл і понад 200 тисяч українських громадян. Це польський термін із політики влади над українським населенням. І коли це слово повертається в сучасну політичну мову, воно не повертає минуле. Воно тестує майбутнє.
Кароль Навроцький — політик правого національного табору, колишній очільник Інституту національної пам’яті (IPN), який у 2025 році став президентом Польщі. Reuters описував його перемогу як тріумф кандидата, чия кампанія апелювала до втоми від українських біженців та скептицизму щодо вступу України до НАТО. Коли людина з таким інституційним бекграундом та на такій посаді повертає в політичний обіг колоніальний термін, українська держава не має права вдавати, що це «неакуратна фраза». Це перевірка: чи дозволить Україна союзнику говорити про українську землю чужою імперською мовою?
Більше того, цей термін використовується не у вакуумі. Польща створює з історії нездоланний бар'єр для нашої євроінтеграції. Коли польські урядовці заявляють, що Україна не увійде до ЄС без «вирішення історичних питань» на користь Варшави, вони перетворюють наше минуле на інструмент геополітичного шантажу. Київ змушують обирати: або ви здаєте свою національну пам'ять, або ми закриваємо перед вами двері до Європи.
Як історія виправдовує митний терор
Історична зверхність завжди є прелюдією до економічного грабунку. Той, хто називає твою землю колоніальним терміном, ніколи не буде ставитися до тебе як до рівного партнера.
Набагато легше виправдовувати «італійські страйки» на митниці, блокування українських транзитних фур, розбір до металу машин звичайних українців та ембарго на наше зерно, якщо твоє суспільство переконане, що українці — це не рівноправні сусіди. Легалізація імперських термінів б'є не лише по Львову. Вона перетворює мільйони українців, які зараз працюють і живуть у Польщі, на громадян другого сорту. Якщо Україна — це просто «втрачені креси», то й укр….Далі:
https://www.facebook.com/share/p/19Dh4nxuXg/