Українці — титульна нація без титулу: чому в державі, яку вони створили, українців бояться більше, ніж ворогів

Є держави, які під час війни цементують власну державотворчу націю. А є держави, які розмивають її до рівня адміністративного населення. Україна сьогодні небезпечно рухається другим шляхом. Формально в нас є Конституція, прапор, герб, армія, державна мова й мільйони людей, які воюють за саме існування України. Але в законодавчій архітектурі останніх років проступає парадокс: українці є народом, який створив державу, але саме українцям досі не створено повного окремого механізму правової суб’єктності як державотворчої нації.

Юридично українці є “безправними” в буквальному сенсі: Конституція "на паузі". Але проблема глибша — колективна політична суб’єктність українців як державотворчої нації розчинена, тоді як інші ідентичності, нації отримують спеціальні закони, спеціальні статуси, спеціальні механізми, спеціальні координатори або принаймні законопроєкти під них тут, всередині нашої країни прямо зараз.

Конституція України ухвалена від імені Українського народу — громадян України всіх національностей — і спирається на багатовікову історію українського державотворення та здійснене українською нацією і всім Українським народом право на самовизначення. Стаття 11 зобов’язує державу сприяти консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури. Тобто конституційне ядро є. Але це ядро не розгорнуте в повноцінну законодавчу доктрину української державотворчої нації.

Далі: Україна має спеціальний Закон №1616-IX «Про корінні народи України», який визначає правовий статус корінних народів, сформованих на території України, та фактично стосується кримських татар, караїмів і кримчаків. У цьому є логіка: йдеться про кримські автохтонні спільноти, особливо в умовах російської окупації Криму. Але якщо держава навчилася створювати окрему правову рамку для корінних народів, чому вона не створила не менш чітку рамку для українців як державотворчої нації всієї України?

Україна має Закон №2827-IX «Про національні меншини (спільноти) України», який окремо визначає права національних меншин, їхню мовну, культурну й релігійну самобутність. Це нормально для демократичної держави. Але в результаті маємо дивну конструкцію: корінні народи мають спеціальний закон, національні меншини мають спеціальний закон, антисемітизм має спеціальний закон, а українці як державотворча нація не мають окремого закону про захист української суб’єктності, українофобію, антиукраїнізм, демографічне відновлення, культурний простір і право бути політичним центром власної держави.

Особливо показовий блок антисемітизму. Закон №1770-IX «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні» існує з 2021 року. Він окремо визначає антисемітизм, перелічує його прояви, забороняє їх і передбачає відповідальність. У 2026 році набрали чинності зміни до статті 161 Кримінального кодексу України, якими «прояви антисемітизму» прямо внесено до кримінально-правової конструкції порушення рівноправності громадян. Окремо у 2025 році було зареєстровано законопроєкт №14228 про спеціального координатора з питань запобігання та протидії антисемітизму; бюджетний комітет прямо зазначав, що проєкт збільшуватиме видатки держбюджету на відповідні заходи.

І тут виникає державницьке питання: де така сама швидкість, точність і політична воля щодо українофобії, антиукраїнізму та публічної україноненависті?

Поняття «українофобія» вже є в українському законодавстві. Закон №3005-IX про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики визначає українофобію як дії та публічні заклики, що заперечують суб’єктність Української держави й української нації, боротьбу проти підкорення, експлуатації та асиміляції Українського народу, зневажають етнокультурні ознаки українців, ігнорують українську мову та культуру. Але цього недостатньо.

Влада чудово і давно знає, що українофобія існує. Вона знає, що саме заперечення української суб’єктності є ідеологічним фундаментом війни росії проти нас. Але…
https://www.facebook.com/share/p/196BKQqbmU/