4 жовтня 1937 року радянська влада вирішила «виправити» українську мову.

У московській газеті «Правда» вийшла стаття. Називалася вона промовисто: «Як “очищали” українську мову».

Автор звинувачував українських мовознавців у тому, що вони нібито навмисно віддаляли українську від російської. І як докази наводив конкретні слова зі словника.

«Неправильними» ставали слова, які були надто українськими, надто несхожими на російські. Як камінець у взутті: брухт, брила, наймит, крамар, безладдя.

Адже можна було використати слово, ближче до російського. І у них вийшло.

У 1937 році поява таких слів ставала приводом говорити про «націоналістичні установки».

Русифікація повільно наступала на горло великих україномовних міст і невеличких сіл.

Вони послаблювали мову поступово.

3 листопада заарештували наркома освіти Володимира Затонського. 27 листопада — мовознавця Наума Кагановича. У грудні «Правда» знову повернулася до словника, але тепер його укладачів уже називали «ворогами» та «зрадниками».

Спочатку неправильними оголошували окремі слова. Потім словник. А згодом небезпечною ставала вже людина, яка його укладала.

Наслідки такої політики відчуваються крізь десятиліття.

Кілька поколінь українців виростали в мовному середовищі, де російська була значно присутнішою в освіті, культурі, медіа й міському просторі. І разом із цим змінювалося наше відчуття самої української: одні слова залишалися звичними, інші починали звучати дивно, застаріло або «так ніхто не говорить».

Минуло майже 90 років, минули революції, репресії, знищення. Вони не перемогли.

Слова залишилися нашими. Мова живе. Україна продовжує захищати своє.

Олег Вишняков