Іноді твої старі світлини, збережені кимось, тебе наздоганяють ВІЗИТ ПАТРІАРХА
Іноді твої старі світлини, збережені кимось, тебе наздоганяють
ВІЗИТ ПАТРІАРХА
«Коли після стількох довгих років марних ілюзій він почав прозирати, що людина не живе — чорт забирай! — а лише перебуває, виживає, то надто пізно дізнається: навіть найдовше й найкорисніше життя доходить лише до тієї межі, коли починаєш розуміти, як треба жити.»
(Габріель Ґарсія Маркес, Осінь патріарха)
Харків, зима 1992 року
Він приїхав у Харків у візку. Поранення, отримане ще в часи визвольних змагань поруч із Симоном Петлюрою, давалося взнаки навіть у дев’яносто з гаком. Але коли Патріарх УАПЦ Мстислав підводився на сцені Харківської опери, брав у руки патріарший посох і починав говорити — здавалося, що перед нами стоїть сама історія. Його слова були тверді, вагомі.
«Немає людини на землі, яка б міцніше й упевненіше трималася на ногах», — так я написав у репортажі більш як тридцятирічної давності.
Після урочистостей була вечеря у піст — у квартирі актора Анатолія Стародуба. На столі — смажена риба, хліб, червоне вино в келихах, наповнених на третину. Патріарх розпитував наші прізвища, наче стародавній літописець, і відразу називав, до якого роду ми належимо. Для нього це було важливо: він жив у часі, коли пам’ять роду була основою ідентичності. Того вечора він пов’язував наші нитки докупи, і ми раптом відчували: ми не випадкові люди при столі — ми спадкоємці.
Він говорив і про біль: «Полтавщина, де я народився, Харківщина, куди повертаюся, — це мої рідні землі. Тут досі живуть нащадки мого роду. Нещодавно стало відомо, де розстріляли моїх братів і сестер… Не забувайте: у Полтаві народився Симон Петлюра, мій рідний дядько. Він поставив мене на ноги, навчив національному мисленню».
І ще одна його фраза закарбувалася: «Схід України ніби в обіймах якоїсь нечистої сили, яка не дає дихати, чинить опір відродженню Церкви й українського життя».
Рефлексія. Тридцять три роки потому
Сьогодні я не пам’ятаю, чи говорив він тоді про Крути. Але тепер, згадуючи його постать, думаю саме про тих студентів і гімназистів. Вони не були беззахисними жертвами — вони дали гідний бій матросні Муравйова. Того самого, що наказав стріляти гарматами по Києву й розстрілювати людей лише за вишиванку чи рушник на портреті Шевченка.
У тиші харківського грудневого вечора 1992 року Патріарх тримав у собі відлуння тих самих боїв. Його поранене тіло пам’ятало ціну свободи, а його голос нагадував: боротьба не закінчилася, вона лише змінює час і герби.
І за тим столом, у переддень нової доби, сиділи й інші невидимі. Сірі. Вони мовчали, спостерігали, намагалися розмити тяглість роду. Але їхня присутність лише підкреслювала вагу тих слів і того болю, який Патріарх ніс у собі, мов живий документ нашої історії.
Пам’ять і кров
Ця пам’ять всмокталася у кров як ортрута. Тепер, у ХХІ столітті, коли російські ракети падають на Харків і Київ, коли знову розстрілюють людей лише за українське слово, ми розуміємо: це та сама війна. Орда міняє прапори, але не міняє сутності. І пам'ять про Патріарха, і свідчення в’язня Освенціму з’єднуються в нашій теперішній боротьбі. Ми стоїмо в одному ряду з ними — як спадкоємці, як продовжувачі, як воїни.
ВІЗИТ ПАТРІАРХА
«Коли після стількох довгих років марних ілюзій він почав прозирати, що людина не живе — чорт забирай! — а лише перебуває, виживає, то надто пізно дізнається: навіть найдовше й найкорисніше життя доходить лише до тієї межі, коли починаєш розуміти, як треба жити.»
(Габріель Ґарсія Маркес, Осінь патріарха)
Харків, зима 1992 року
Він приїхав у Харків у візку. Поранення, отримане ще в часи визвольних змагань поруч із Симоном Петлюрою, давалося взнаки навіть у дев’яносто з гаком. Але коли Патріарх УАПЦ Мстислав підводився на сцені Харківської опери, брав у руки патріарший посох і починав говорити — здавалося, що перед нами стоїть сама історія. Його слова були тверді, вагомі.
«Немає людини на землі, яка б міцніше й упевненіше трималася на ногах», — так я написав у репортажі більш як тридцятирічної давності.
Після урочистостей була вечеря у піст — у квартирі актора Анатолія Стародуба. На столі — смажена риба, хліб, червоне вино в келихах, наповнених на третину. Патріарх розпитував наші прізвища, наче стародавній літописець, і відразу називав, до якого роду ми належимо. Для нього це було важливо: він жив у часі, коли пам’ять роду була основою ідентичності. Того вечора він пов’язував наші нитки докупи, і ми раптом відчували: ми не випадкові люди при столі — ми спадкоємці.
Він говорив і про біль: «Полтавщина, де я народився, Харківщина, куди повертаюся, — це мої рідні землі. Тут досі живуть нащадки мого роду. Нещодавно стало відомо, де розстріляли моїх братів і сестер… Не забувайте: у Полтаві народився Симон Петлюра, мій рідний дядько. Він поставив мене на ноги, навчив національному мисленню».
І ще одна його фраза закарбувалася: «Схід України ніби в обіймах якоїсь нечистої сили, яка не дає дихати, чинить опір відродженню Церкви й українського життя».
Рефлексія. Тридцять три роки потому
Сьогодні я не пам’ятаю, чи говорив він тоді про Крути. Але тепер, згадуючи його постать, думаю саме про тих студентів і гімназистів. Вони не були беззахисними жертвами — вони дали гідний бій матросні Муравйова. Того самого, що наказав стріляти гарматами по Києву й розстрілювати людей лише за вишиванку чи рушник на портреті Шевченка.
У тиші харківського грудневого вечора 1992 року Патріарх тримав у собі відлуння тих самих боїв. Його поранене тіло пам’ятало ціну свободи, а його голос нагадував: боротьба не закінчилася, вона лише змінює час і герби.
І за тим столом, у переддень нової доби, сиділи й інші невидимі. Сірі. Вони мовчали, спостерігали, намагалися розмити тяглість роду. Але їхня присутність лише підкреслювала вагу тих слів і того болю, який Патріарх ніс у собі, мов живий документ нашої історії.
Пам’ять і кров
Ця пам’ять всмокталася у кров як ортрута. Тепер, у ХХІ столітті, коли російські ракети падають на Харків і Київ, коли знову розстрілюють людей лише за українське слово, ми розуміємо: це та сама війна. Орда міняє прапори, але не міняє сутності. І пам'ять про Патріарха, і свідчення в’язня Освенціму з’єднуються в нашій теперішній боротьбі. Ми стоїмо в одному ряду з ними — як спадкоємці, як продовжувачі, як воїни.
Леонід Логвиненко
#Харків #спогади #постаті #Мстислав #Логвиненко